Цінності філософії Відродження

1. Гуманізм і проблема цілісної людської індивідуальності в працях мислителів Відродження

Епоха Відродження (ХІV-ХVІ ст.) – важлива віха в культурному й інтелектуальному розвитку Західної Європи. Центром Відродження була Італія, її ідеї поширювалися на інші країни – Німеччину, Францію, Англію, Голландію і т.д. В центрі духовної культури цієї епохи – нова людина, що формувалась в умовах все більш інтенсивного міського життя. Для розуміння цієї людини релігійний аскетизм та ригоризм були недостатніми. Духовна культура та суспільне життя поступово звільняються від влади церкви і церковних інститутів (процес секуляризації).

Це зумовило поворот від цінностей релігії до цінностей філософії: відроджувався інтерес до вчень античних грецьких і римських мислителів – Ренесанс. Предметом роздумів мислителів епохи Відродження стає буття людини у всіх його проявах. Філософським змістом епохи Відродження став гуманізм. Людині належить перше місце в ієрархії живих істот, тому що вона володіє незрівнянним божественним даром – розумом. Якщо релігійний християнський світогляд в цілому стверджував, що спочатку завжди стояв Бог, і лише потім – людина, то гуманісти почали з людини, а вже потім говорили про Бога. Бог в їх світоглядно-філософських побудовах продовжував відігравати почесну роль “творця” світу, але поряд з ним з’являється людина, “співмірна” з Богом, “другий бог”, як сказав М. Кузанський.

Гуманісти намагаються до повної реабілітації тілесного начала в людині, обожнюють людину, формують ідеал всебічно розвинутої людини, максимально наближуючи її до Бога в творчій діяльності. Людина розглядається як центр і смисл світобудови. Філософія стає антропоцентричною (від грецьк. “антропос” – людина).

Не слід однак думати, що релігія була остаточно відкинута. Християнські догми й авторитети ще зберігали силу, але розум, що пробуджувався, тепер виступав рівноправним партнером релігійної віри, оскільки тільки він міг розглядатися як опора в земному житті, а воно, у свою чергу, стало значною мірою самодостатньою цінністю. Гуманізм формувався на ґрунті перш за все античної грецької і римської літератури. У працях гуманістів ми зустрічаємо численні звертання не тільки до філософії Сократа, Платона, Аристотеля, Епікура, Цицерона, Сенеки й інших філософів; до поетів Вергілія і Овідія, але і до релігійних ідей Августина Аврелія, Фоми Аквінського й ін.

У італійському гуманізмі виділяються два напрямки: один з них тяжіє за змістом до громадянської тематики (влада – правитель – громадянин – людина), інший – бере за основу людину як цінність самому по собі.

Місце людини у світі, його свобода, його доля хвилюють таких мислителів, як Данте Аліг’єрі, Франческо Петрарка, Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Еразм Роттердамський, Макіавеллі, Томас Мор, Мішель де Монтень і ін.

Родоначальником гуманістичного руху в Італії вважається Ф. Петрарка (1304-1374 рр.). У філософському діалозі “Моя тайна” він полемізує з філософами-схоластами, виправдовуючи “земні” устремління людини. ............