Реферат на тему:

Розвиток апокрифічної літератури та її вплив на народний світогляд і українську народну словесність

Прийняття Руссю християнства та короткий нарис виникнення і розвитку апокрифічної літератури

Серед повного розпалу творчості народного поетичного генія наприкінці X століття, за святого рівноапостольного князя Володимира, Русь прийняла християнство. Прийняття християнства, строго кажучи, було першою важливою подією в культурному житті Русі. З нього почалась у нас писемність, почалась освіта, яка відкрила можливість літературного розвитку.

З прийняттям християнства Русь увійшла в тісні дружні зносини передовсім з Візантією. Звідси, якщо лиш не з ближчого Корсуня або грецького Херсонеса Таврійського, вона одержала твори релігійного мистецтва, своє перше духовенство й священні та церковно-богослужебні книги. Звідси ж вона одержала безліч повчальної літератури, а також літератури історичної у формі хронік і хронографів. Візантія згодом дала нам у різних свято-отецьких писаннях, «шестиденниках» і т. ін. — доволі бідні, втім, — відомості з галузі природознавства. Від неї ж ідуть взірці красного письменства як в уривках релігійної гімнології, що ввійшли до церковних урочистих співів, так і в повістях і піснях світського змісту. Ці останні твори, що перекладалися за найдавнішої доби нашої писемності, не лише задовольняли потребу наших предків у читанні поетичних творів, але разом з тим давали готові взірці й мотиви для власних таких же творів. На жаль, Візантія не дала нам систематичної, пристосованої для освіти широких мас, школи, якої, втім, і сама, власне кажучи, не мала; не дала також нам знайомства з давньокласичною літературою й наукою, тому що в ній самій ці традиції були занедбані, та й Русь не була ще спроможна прийняти їх.

Не менш сильним був у цей час вплив на Русь східних слов'ян — сербів, а надто болгар, яких ріднила з нашими предками єдність віри у формі православного сповідання і єдність церковно-літературної мови. Цей період літератури болгар, сербів і руських, аж до XIV століття, являє цілковиту єдність за своїм церковно-візантійським характером і за основним змістом своїм, чому сприяли:

1) спільні церковні книги,

2) часті церковні зносини, що приводили до руських болгарське і сербське духовенство,

3) зв'язки з Афоном, де кожне з цих племен мало свої монастирі і своїх представників — подвижників і переписувачів книг і

4) єдність умовної старослов'янської мови, що стала мовою їхньої загальної літератури.

Між іншим, як із Візантії, так і з Болгарії перейшло до нас чимало апокрифів8 та апокрифічних сказань, які невдовзі стали чи не найприємнішим духовним поживком для ново-освічених предків наших. Апокрифічні сказання становлять велику царину релігійних легенд, що виникли за часів глибокої давнини на ґрунті релігійного вірування, під впливом священних біблійних книг. Первісна основа апокрифічних сказань — давні легенди, які були в іудеїв не лише до початку писемності, але й за часів самої писемності, збереглися до порівняно пізніших християнських часів і перейшли до християнських книг. З'явившись у давні часи, вони спершу переходили від одного покоління до другого шляхом усного переповідання, а потім зібрані були в окремі книги. ............