ФУНКЦІЇ ЦИТАТИ ЯК ОДНОГО ІЗ ЗАСОБІВ ОРГАНІЗАЦІЇ ХУДОЖНЬОГО ПРОСТОРУ ТЕКСТУ (На прикладі твору Л.Н. Большакова «Повернення Григорія Вінського»)
Сучасна документалістика – надзвичайно складна, багатогранна й органічна частина модерної літератури. Маючи розгалужену систему жанрових різновидів (від мемуарів, щоденників до різних типів біографій та автобіографій), документалістика впевнено утверджує себе в фактичній дійсності епохи.
Як біографія, так і порівняно нові родо-жанрові утворення (наприклад, роман «альтернативної історії», повість-колаж, роман-пошук, роман-спогад, роман-дослідження тощо) постають повноправними творами літератури.
Біограф визначає межу між об’єктивними і суб’єктивними елементами, добираючи документальний фактичний матеріал. Праця біографа дорівнює праці історика.
«Родовою» ознакою епічного тексту вважається домінування авторської мови над прямою мовою персонажів. В епічній прозі нового часу спостерігається перевага прямої мови героя (епістолярні жанри, роман-сповідь, монолог-сповідь, монолог-щоденник, роман-монтаж тощо). Категорія «повіствування» в сучасній поетиці твору все більше набуває нечіткості. Основна зображальна функція належить у таких творах саме слову персонажів. А ті фрагменти, які не є прямою мовою, відіграють допоміжну, коментуючу роль. Ускладнюється тло різноманітних часо-просторових структур.
За Ю.Кристевою, текст розглядається як мозаїка цитат [1]. Цитування – принципово важливий прийом художнього смислотворення і одночасно апеляція до авторитетної, актуальної для автора літературної традиції. Цитата – єднальна ланка для епох й один із засобів здійснення діалогу між текстами в культурному просторі.
Книжка уральського літературознавця Л.Н.Большакова «Повернення Григорія Вінського» вийшла друком в Оренбурзі у 1999 році. Вона знайомить нас із Григорієм Степановичем Вінським, українським письменником, який народився на Слобожанщині (м. Почеп Брянської губернії; сучасна Брянська область).
Складна доля письменника, його поневіряння й важка праця відображені в автобіографічних мемуарних нарисах «Мій час». Записки охоплюють період з 1750-х рр. по 1793 р. і є віддзеркаленням строкатого «малоросійського» життя сучасної поетові дійсності другої половини XVIII ст. Зокрема вони дають уявлення про погляди освіченої частини суспільства на реформи, які впроваджувалися Катериною ІІ. Записки мають цікаву архітектоніку, відзначаються колоритною мовою і гострим спрямуванням, через що і не могли бути надруковані за життя автора. Архівна доля на багато років – ось що судилося запискам Г.С.Вінського.
У жовтні 1779 року за вільнолюбиві думки Г.Вінський був заарештований і в грудні 1780 року засуджений на довічне ув’язнення в Оренбург з позбавленням дворянського титулу. Там, на засланні, Григорій Степанович почав роботу над величним твором усього свого життя – автобіографічними записками «Мій час».
До цього дня ми мали лише поверхові відомості про забутого українського письменника-мемуариста другої половини XVIII ст. А його записки побутували лише в перекладах або в публікаціях П.І.Бартеньєва, П.Е.Щоголева. Примітно, що ці видання (1877 і 1914 років) мали на собі численні цензурні «втручання». На рукопис записок звертали увагу О.М.Тургенєв, П.А.В’яземський, М.П.Погодін, О.А.Афанасьєв, А.П.Горький тощо.
Г.Вінський відомий нам не лише як мемуарист, а ще й як перекладач. ............
