ЕМОЦІЙНИЙ СПЕКТР ЛІРИЧНОГО ГЕРОЯ
В ІНТИМНІЙ ЛІРИЦІ ТОДОСЯ ОСЬМАЧКИ
Емоційною константою ліричного героя у поезії Т.Осьмачки виступає переживання самотності. Саме воно створює те силове поле, у якому рухається ліричний сюжет переважної більшості поезій, що належать до суб'єктної сфери ліричного героя. Емоційний спектр ліричного суб’єкта охоплює не лише відчуття самотності в чужому середовищі (селянина в урбаністичному або українця в інонаціональному просторі), але й стан, не детермінований соціальною чи національною іпостассю носія ліричного переживання, – самотність людини серед «інших».
На наш погляд, емоційний досвід ліричного героя, пов'язаний зі сферою міжособистісної комунікації, репрезентується передусім драмою самотності, яка розгортається у любовній ліриці Т.Осьмачки. Однак це коло поезій, як правило, залишається поза увагою науковців. Автори небагатьох розвідок, у яких розглядається інтимна лірика Т.Осьмачки (зокрема В.Барчан [1], Н.Зборовська [2], Г.Токмань [3], З.Клименко [4]), визначаючи настроєвий спектр ліричного героя, зумовлений любовними переживаннями, обмежують коло аналізованих поезій збіркою «Китиці часу», де драма нерозділеного почуття набуває особливої гостроти. Інтимна лірика Т.Осьмачки, таким чином, не досліджується як цілісне утворення. Отже, завдання нашої роботи полягає у спробі з’ясувати настроєвий діапазон ліричного героя на основі аналізу засобів словесної презентації його психологічної сфери в усьому масиві інтимної лірики Т.Осьмачки.
Емоційні реакції ліричного героя Т. Осьмачки, вмотивовані опозиційністю українського й інонаціонального простору, можуть сполучатися з переживанням самотності, витоком якої, за висловом Н.Зборовської, є «роз’єднаність чоловічого і жіночого начал», «неможливість зустрічності» [2, 22]. Так, для ліричного героя вірша «Перепелиця» спогад про недосяжний український світ невіддільний від думки про можливу, але не реалізовану перспективу подолання цієї роз’єднаності («…гадаючи лише про ту, про ту, / що з долею не стрілася моєю» [5, 172]). У вірші «Присвята», що відкриває збірку «Китиці часу», а також низку поезій, об’єднаних постаттю черниці, так само суміщаються образ «покинутого краю» і відгомін почуття, в якому ліричний герой даремно шукає порятунку від самотності («Крики чорні, крики птиці / в рідній, бідній стороні / разом з голосом черниці / не забути вже мені» [5, 153]).
Взагалі, зустріч, що не сталася, є типовою ситуацією, навколо якої обертається ліричний сюжет поезій Т.Осьмачки, охоплених тематичним колом інтимної лірики. Мотив очікуваного, але незустрінутого кохання розробляється, збагачуючись різноманітними нюансами, передусім у поезіях «Елегія» («Лікарня. Гармидер і крик»), «Казка» («Як купала мене мати»), «Сонце встало над лісами», «Подорожній». Асоціативне поле поняття «любов» тут утворюють образи «розквітлого» серця, квітки, зірваної дівчиною, дівочого вінка, весни (ліричний герой сумує через те, що «чогось забарилась любов / у вінку із барвінку» [5, 30]; в його серці «не співали / юні води весняні, / і любов не шумувала / там, як вина на столі» [6, 36]). Якщо емоційний стан ліричного героя у поезіях «Елегія» («Лікарня. Гармидер і крик») і «Казка» («Як купала мене мати») не виключає можливості подальшої позитивної динаміки, то у віршах «Подорожній» і «Сонце встало над лісами» песимістичне забарвлення увиразнюється, посилюються ноти відчаю, безнадії, приреченості на самоту. Засобами вираження цих емоційних нюансів у поезії «Подорожній» постають образ-лейтмотив купальського вінка, «не-сплетеного» або посохлого («Мамо, моя мамо, / Ні одна дівчина / Вінка не сплітала / Для твойого сина»; «А вінки дівочі / Шелестять посохлі!» [5, 76]), мікрообрази «не-зірваної» квітки-любові («Ні одна красуня / На великих ріках / Мені не зривала / Найпершої квітки» [5, 76]) та осені, що має витоки у традиційному метафоричному зіставленні фаз людського життя з порами року. ............
