Реферат на тему:
В мирі та у війні з Польщею
Петро Конашевич Сагайдачний
Невдала боротьба з поляками дуже ослабила козаччину, але знищити її не змогла. Частина козаків покинула зброю й вернулася до міст. Запорожці ж пішли на Низ, у запорозькі степи. Там вони знову кинулись до боротьби з татарами, засідаючись на ворога на Дніпрових перевозах. Гетьманували в ті часи: Гнат Василевич 1596—1597 р., Тихон Байбуза, представник поміркованої партії, що хотіла утримати військо в ладі, І598 р. противником його був Федір Полоус, з партії наливайківців.
Але незабаром на Польщу впали знову війни з усіх боків і козацьке військо найшло собі новий прибуток. Гетьман Самійло Кішка ходив 1600 р. з 4000 козаків на Молдову й під Плоєштами добув ворожі становища. Потім знову, 1601—1602 р. Кішка з 2000 запорожців подався аж на Лівонію, проти шведів. Там служба була дуже важка, бо край був зруйнований, села попалені, за харчі було тяжко, і дерева навіть не було; козаки не мали з чого ставити куренів, дуже гинули козацькі коні. В бою під Феліном 1602 р. від кулі поліг сам Самійло Кішка.
В 1604—1612 рр. козаки найшли воєнний хліб у Московщині. Із Димитрієм Самозванцем 1604 р. ходило під Москву 12000 козаків. Пізніше на поклик короля Жиґмонта в московський похід з’явилося 40000 запорожців, — трохи, що не з усім кошем із Запорожжя вийшли«. Гетьманував тоді Олевченко, а визначними старшинами були: Андрій Наливайко, Боришполець, Пісоцький, Старинський, Топига, Сидорко, Яцко й ин.
Під ім’ям козаків виступали тоді люди різного стану й походження: безземельні селяни, малі міщани, панська челядь, дрібна шляхта; поруч із українцями були білоруси, поляки, волохи, серби, москалі. В цій великій різношерстій масі, справжні старовинні запорожці творили тільки невелику частину. Як. війна скінчилася, ці тисячі війська залишились без ніякого утримання, без засобів прожитку. Тоді вони всі кинулися добувати собі хліба грабіжництвом і розбоєм. Розбещені ватаги всяких своєвільників проходили Литву, Білу Русь, Україну, нападали на міста, нищили села, поводилися скрізь як у ворожій землі. Місцеве населення пробувало від них відбиватися, але тяжко було дати їм раду. Самоволя зростала все більше.
Всі ті розбої і насилля відбувалися під знаком козаччини, під заслоною й назвиськом лицарства низового козацького. Хоч як відхрещувалися запорожці від компанії всяких свавольців, ці самозвані ватаги не переставали зватися козаками. Це, ясна річ козацькій славі незвичайно шкодило.
Що ця анархія та самоволя не опанувала й запорозького війська, в тому була заслуга гетьмана Петра Конашевича Сагайдачного, одного з найбільших організаторів українського війська.
Петро Конашевич Сагайдачний був з дрібного шляхетську роду в Галичині (з під Самбора). Вчився у славній на той час острозькій академії, потім пішов до запорозького війська. Брав участь у походах на Молдову 1600 р. й на Лівонію 1601 р. — отже пройшов воєнну школу під рукою Самійла Кішки. »Змалку привчився натягати лук, зброї та коня з рук не випускати, з негодою боротися не покрівцями, а витривалістю; легко переносити всяку тяготу, голод, труд; не боятися ворога і в небезпеці проявляти мужність«, так пише про Сагайдачного один сучасник (Петрицій). А другий додає: » взагалі це був чоловік великого духа, що шукав небезпеки, легковажив життям, у бій ішов перший, відходив останній, усе меткий, усе діяльний. ............