План
Художнє слово – мовний знак культури
Лексичні новотвори в тексті
Слововживання в офіційно-діловому, науковому стилях: вибір слова
Як писати прізвища: загальні зауваження до тексту
Художнє слово – мовний знак культури
Продовжимо попередню тему й поговоримо про те, чим характерна норма художнього стилю, чим вона відрізняється від загальнолітературних мовних норм. Насамперед заакцентуємо, що письменник не обмежений тільки нормативним словником, він має право, продиктоване естетичними законами створення художніх текстів, на використання рідковживаної лексики, неологізмів і архаїзмів, індивідуальних несподіваних висловів. Індивідуальна мовотворчість письменника займає особливе місце в загальній мовній практиці. Письменник – носій літературної мови, але він і найактивніший творець національної мови в тому розумінні, що глибоко відчуває найтонші порухи народного слова, що в особистісному відтворює багато разів пережите живе слово народу. Тому і є таким авторитетним слововживання письменників, коли йдеться про усталення мовностилістичної норми.
Під пером майстра оновлюється, засвічується новими гранями художній текст, а в ньому – давно відомі лексичні скарби. Від незвичної сполучуваності слів народжуються індивідуальні епітети, метафори, які в поєднанні з емоційно вираженою думкою утворюють конденсовані засоби вираження – мовні знаки української національної культури. Естетичний смак до художньо досконалого вислову, вміння прочитати мовні знаки культури виховується практикою лінгвостилістичного аналізу художніх текстів.
У відомому дослідженні «Із секретів поетичної творчості» І.Я. Франко завважив: «Поет користується в значній мірі готовою вже поезією мови, готовим запасом абстракцій і абревіатур, але все-таки треба признати, що правдиві поети ... з багатого запасу рідної мови вміють вибрати власне такі слова, які найшвидше й найлегше викликають у нашій душі конкретне смислове враження». «Конкретними смислами» називає І. Франко зорові, слухові враження, дотикові, фізичні відчуття, що знаходять вираження в словесних картинах. Поетичний словник і фразеологія несуть на собі відбиток конкретного історичного часу. Традиційні образи кожен поет переживає по-новому. Лірика І. Франка збагатила українську поезію як у тематичному й жанровому плані, так і щодо розвитку стилістичної семантики суспільно-політичної лексики й фразеології, щодо оновлення традиційного словника інтимно-ліричного мовлення. Скажімо, від громадянського звучання гімну «Вічний революціонер» з його впевнено переконливою вірою в здійснення ідеалів до перейнятих тугою інтимних «жмутків» «Зів'ялого листя» – такою є амплітуда людського почуття. І. Франко атрибутує наскрізні улюблені образи, словосполучення, що визначають індивідуальне бачення світу. Так, ідея боротьби за справедливий суспільний лад утілена в символічному образі каменярів. За висловом поета, він упластичнює працю каменярів, викликаючи в уяві зорові, фізично відчутні картини. В поезії «Каменярі» певне смислове і стилістичне навантаження виконують слова-синоніми дорога, шлях, гостинець, путь. Спершу це нібито конкретна дорога, яку прокладають каменярі: «... аж тоді підуть по цій дорозі люди, Як ми проб'єм її та вирівняєм всюди...». ............