Реферат

"Становлення історіософської парадигми в Стародавньому світі"

Вступ

Суспільство, як і будь-яка інша цілісна система, для свого нормального функціонування потребує безперервного потоку інформації. З того моменту, як суспільство стало на ґрунт цивілізації, у його пам’ят і поряд із «поточною» інформацією повинна зберігатись також інформація довготривала, яка стосується ґенези сущого, історична. У цій інформації постійно присутні всі три часові проекції даного суспільства: його родове минуле (ґенеза), його видове теперішнє (існуюча фаза суспільної еволюції) і його майбутнє. Таким чином, було б помилкою зводити історичну свідомість до «історичної пам’яті», оскільки це означало б ототожнити її з^ досвідом минулого, позбавивши його вимірів теперішнього і майбутнього. Так само неправомірно ставити знак рівності між історичною і суспільною свідомістю, оскільки перша – лише вимір, зріз другої.

При аналізі категорії «історична свідомість» слід відзначити складний характер її функцій в системі «суспільство». В плані теоретичному вона визначає просторово-часову орієнтацію суспільства і тим самим сприяє його самопізнанню; у плані «прикладному» – історіографічному – вона визначає спосіб фіксації історичної пам’яті (міф, хроніка, історія), її відбір, обсяг і зміст, тобто виступає стосовно історіографії як нормативна та рефлективна галузь.

Людина – істота історична, і це стосується не тільки її соціальної природи, але і її духовності, бо лише в ході історії і через історію вона пізнає довкілля та себе в ньому. Як вже зазначалось, співвіднесення у суспільній свідомості всіх трьох модальностей часу та поява потреби розрізняти історичні часи і ареали, зіставляти відповідні до них стани суспільства (реальні та ідеальні) є свідченням появи історичної свідомості в широкому, загальнокультурному сенсі цього слова.

Вирішальною духовною передумовою виникнення історичної свідомості є здатність суспільного індивіда виділити себе зі світу природи і протиставити себе йому. Виникнувши в рудиментарній формі на зорі цивілізації, ця свідомість протягом часу видозмінюється настільки, що її значення зовні постають як антиподи, тобто як свідомість не історична (наприклад, міф як тип історизму) та історична. Та все ж у своїй глибокій підоснові ці зовні незіставні форми екзистенційної свідомості людини в дійсності відбивають початковий та кінцевий ступені (круги) розвитку історизму, тобто форму практичного та теоретичного ставлення індивіда до дійсності уже в своїх елементарних, «неісторичних» формах історична свідомість стала духовним вираженням факту космічного значення – виникнення Землі нового, якісно відмінного від природного, – соціального, власне історичного, світу.

Історична свідомість – при всій суперечливості форм свого прояву виступає як фундаментальна світоглядна характеристика культури будь-якої епохи. У своїй ґенезі історична свідомість – це уявлення про зв’язок часів у матеріальній і духовній культурі кожної даної людської спільноти. Історія формування просторово-часових уявлень проходить дві фази. Спочатку потік часу фіксується в пам’яті і виступає як об’єктивний фактор простої адаптації людини до природного середовища. ............