Становлення Школи Анналів

Розділ І. Радянська та пострадянська історіографія школи „Анналів”

Феномен школи „Анналів” викликав цікавість у дослідників історії історичної науки практично відразу після своєї появи. Мабуть, про жоден історіографічний напрямок ХХ ст. не написано так багато, як про цю школу. „Аннали” викликають і захоплення, і неприязнь, змушуючи думати і дискутувати. Такі протиріччя не вщухають у світовій історіографії і до нашого часу.

Попри свою безперечну орієнтацію на марксизм-ленінізм, осторонь впливів „Анналів” не змогла залишитися навіть радянська історична наука. Школа „Анналів” – це один з дуже небагатьох зарубіжних історичних напрямків, про який в СРСР щось було достоту відомо. Стійкий інтерес до школи „Анналів” та французької історіографії в цілому сформувався завдяки існуванню сильної радянської школи вивчення французької історії, зокрема Французької революції, тяглість якої поширювалася ще з дореволюційних часів завдяки творчості відомого російського історика Миколи Івановича Карєєва. Він досить ґрунтовно вивчав як в цілому епоху Французької революції, так і її історіографію, переважно французьку та російську. В 1924–25 рр. вийшло в світ фундаментальне дослідження М.І.Карєєва про істориків Французької революції (3 томи), в якому містився аналіз значної кількості праць з даної проблеми. Другий том праці присвячений французькій історіографії другої половини ХІХ–початку ХХ ст. В ньому дана характеристика наукової діяльності А. Олара і Ж Жореса.

В 20-30 рр. традиції вивчення французької історіографії в СРСР продовжив Н.М.Лукін. Велике значення мав цикл його статей, присвячений А. Олару, Ж. Жоресу, А. Матьєзу, Ж Лефевру.

Перша згадка про власне „Аннали” в СРСР відноситься до 30-х рр. ХХ ст. Вона належить перу В.М. Даліна, який ще в 1936 р. в журналі „Історик-марксист” опублікував невелику замітку, де зазначив, окрім всього іншого, і про існування школи „Анналів”[1].

Однак в цілому довоєнна радянська історіографія школою „Анналів” не цікавилася, як й іншими зарубіжними напрямками, які всі переважно кваліфікувалися як буржуазні, на противагу марксизму, що саме в своїй ленінсько-сталінській формі утверджував позиції в науці СРСР.

Початок нового етапу дослідження школи „Анналів” в радянській історіографії припадає на другу половину 50-х рр., коли в суспільному та науковому житті настає період так званої хрущовської „відлиги”. Певне потепління спостерігається і в історичній науці. Історики відкривають для себе нові теми досліджень та нові методологічні принципи роботи.

В 1955 р. на Міжнародному конгресі історичних наук в Римі відбувся перший контакт радянських істориків зі своїми західними колегами. Це сприяло тому, що на початку 60-х рр. значно посилюється інтерес до теорії та методології історичної науки. За ініціативи М.Я. Гефтера, А.Я. Гуревича, Б.Ф. Поршнєва та інших істориків в 1964 р. при Інституті історії АН СРСР виник сектор методології історії. Перша після довгих років перерви дискусія щодо проблеми методології історії відбулася між істориками і філософами в січні 1964 р.

При секторі були створені проблемні групи теоретичного джерелознавства, соціальної психології, структурного аналізу і типології, культурології. ............