«Українське питання» у політичних дискусіях 1910–1914 рр.
Поразка революції 1905–1907 рр. і фронтальний наступ реакції супроводжувалися виразним поправінням російського лібералізму. Партія кадетів, що виникла на хвилі революції і гучно іменувала себе партією «народної свободи», швидко розгублювала свій «демократичний конституціоналізм», перейшовши на позиції обстоювання «вільного», завойовницького націоналізму як у зовнішній, так і у внутрішній політиці. Принаймні так бачив її завдання провідний ідеолог кадетів П. Струве. Віднині його ідеалом став «націоналізм англосаксонського типу, який не боїться суперництва, свідомо ставить собі за мету прозелітизм, оскільки вірить у те, що не розчиниться у морі чужорідних елементів, а перетворить їх у себе».
На відміну від лідера кадетів П. Мілюкова, який намагався якось дистанціюватися від націоналістичного великодержавництва, Струве не вважав необхідним маскувати антиукраїнську суть свого «прозелітизму». Історичний процес, доводив він, уже довершив злиття малоруської народності з великоруською, і творення паралельних російській «малоруської» та «білоруської» культур означало б «колосальне розтрачування історичної енергії населення Російської імперії». Тому Струве без застережень відкидав ідею української автономії – навіть у тому урізаному вигляді, в якому вона існувала для Польщі і Фінляндії. Українське питання Струве оголошував «шкідливою інтелігентською вигадкою», закликаючи до постійної боротьби проти «українського партикуляризму».
Антиукраїнські полемічні виступи Струве на сторінках редагованої ним «Русской мьісли» розв'язали дискусію, яка тривала і під час Першої світової війни і в якій зіткнулися не лише дві ліберальні традиції – російська і українська. У дискусію включилися соціал-демократи, причому російські (більшовицькі) і українські підходи не тільки виразно відрізнялися, а й стикалися у непримиренному двобої. «Українське питання» виявилося тим пробним каменем, що давав змогу відрізнити справжній демократизм від уявного, «відроджувальний» націоналізм від імперського. В дискусії пропонувалися теоретичні моделі, які вже через п'ять років дістали можливість реалізації. У тому, що Україна у 1917–1918 рр. сміливо брала на себе творення принципово нових зразків національно-персональної автономії, дістали свій прояв теоретичні напрацювання передвоєнних і воєнних років.
Можна впевнено твердити, що російський лібералізм, який у ході першої російської революції досить вправно жонглював ідеями поділу влад, забезпечення прав особи, демократичного самоуправління, «спіткнувся» саме на національному питанні. Вже дискусії з питань автономії Польщі і Фінляндії, які активно велися впродовж 1905–1907 рр., показали, що централізаторські, імперські тенденції в теоретичних побудовах лібералів беруть гору. У вибудуваній раціоналістичній моделі нової політичної системи не знайшлося місця національній свободі. Коли ж справа дійшла до українського питання, імперська налаштованість російської ліберальної політичної думки стала очевидною.
На перші статті Струве, вміщені в «Русской мысли» (1910, №6 та 1911, №1) відповідав Б. Кістяківський (під псевдонімом «Українець»). Насамперед він звернув увагу на те, що «різко явлений егоїзм» у ставленні до українства з боку частини російського суспільства є свідченням того, що ідейною полемікою справа не обмежується: адже вона супроводжується закидами у бік властей, звинуваченнями їх у бездіяльності. ............
