ПРИТРИМАННЯ РЕЧЕЙ ЯК СПОСІБ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ВИКОНАННЯ ЗОБОВ‘ЯЗАННЯ У СУДОВІЙ ПРАКТИЦІ
Однією з новел Цивільного кодексу України (далі — ЦКУ) є право притримання як самостійний спосіб забезпечення виконання зобов'язання, відокремлений від застави. В узагальненому вигляді суть поняття притримання викладено у ст. 594 ЦКУ. Кредитор, який правомірно володіє річчю, що підлягає передачі боржникові або особі, вказаній боржником, у разі невиконання останніми у строк зобов'язання щодо оплати цієї речі або відшкодування пов'язаних з нею витрат та інших збитків має право притримати цю річ у себе до виконання зобов'язання. Притриманням речі можуть забезпечуватись інші вимоги кредитора, якщо інше не встановлено договором або законом.
Постановка проблеми
У Цивільному кодексі УРСР лише певні елементи притримання згадувались у спеціальних нормах стосовно деяких договорів, наприклад у ст. 408 (договір комісії). Посилання на можливість притримання вантажів перевізником до оплати його послуг містились і в Статуті залізниць СРСР. Натомість у ЦКУ норми, що регулюють притримання, тепер складають окремий правовий інститут і зведені у відповідний параграф. Крім цього, право притримання як спосіб забезпечення виконання включено до правового регулювання окремих видів договорів (підряд, комісія тощо).
Нові підходи цивільного законодавства до права притримання спричиняють значні труднощі у реалізації цього права. Актуальність дослідження вказаної теми випливає і з того, що на цей час в Україні судова практика застосування інституту притримання є суперечливою і поки що перебуває у стадії формування за відсутності єдиної позиції судів з цього питання. Наприклад, подекуди суди і досі не можуть визначитись з принципового питання — чи можливе застосування кредитором права на притримання речей боржника у випадку, коли ані чинне законодавство, ані спірний договір не вказують на можливість застосування такого притримання. Чи буде у такому разі достатнім посилання суду лише на загальні норми ЦКУ, що стосуються притримання як способу забезпечення виконання зобов'язань (ст. 594—597)?
У касаційній постанові Вищого господарського суду України (далі — ВГСУ) від 11 квітня 2006 р. у справі N 04/4580 зазначається «...притримання є одним з видів забезпечення виконання зобов'язань, і угода про це повинна вчинятися у письмовій формі». Попри наведене, у постанові від 15 грудня 2005 р. у справі N 37/302-05 ВГСУ дійшов висновку про можливість застосування кредитором притримання на підставі ст. 594 ЦКУ за відсутності посилань на це у договорі.
Виникають певні колізії між відповідними нормами ЦКУ і Господарського кодексу України (далі — ГКУ). Усе це ускладнює реалізацію зобов'язально-правових відносин у цивільному обігу. Доктринальне значення має дослідження співвідношення і можливої взаємодії на практиці притримання й іншого важливого інституту цивільного права — самозахисту цивільних прав (ст. 19 ЦКУ). Отже, слід погодитись із сучасними авторами, які зазначають, що «до останнього часу ще не поставлена крапка у питанні щодо природи права притримання».
Через наведені причини значна кількість судових рішень скасовується апеляційними господарськими судами та ВГСУ. Все це перешкоджає широкому застосуванню інституту притримання в Україні попри його доведену в інших країнах ефективність як своєрідної спрощеної альтернативи застави. ............