Портрет доби українського бароко
    Портрет у сакральних пам'ятках найраніше з'явився в західноукраїнських землях, зокрема у Львові - з середини ХVІ ст. як поодиноке, а з другої половини вже як поширене явище в католицькому колі. У православних і греко-католицьких церквах він став відомий, перш за все, на корогвах (з кінця ХVІ ст.), на донаторських іконах - приблизно з 1630 - 1640 р. Порівняно із світським портретом, що теж з'явився в кінці ХVІ ст., але лише у вищих соціальних колах, портрети у складі ікон, корогв, епітафій дістали незрівнянну кількісну перевагу завдяки розповсюдженню серед ширших суспільних верств. Саме шляхом сприйняття портрету як частини релігійного культу він утверджувався в масовій свідомості. Надгробний портрет як вид включає в себе шиті пелени, корогви, епітафії та натрунні портрети. Корогви були церемоніальним поховальним предметом всіх верств, особливу роль вони відігравали в похоронах осіб військового стану, як шляхти, так і козацтва. Посмертна корогва Петра Конашевича-Сагайдачного із портретом гетьмана на коні відтворена на гравюрі з книги Касіяна Саковича "Вірші на жалосний погреб...". Вона була учасником церемонії прощання з гетьманом, влаштованої 1622 р. в стінах Києво-братського монастиря. В українській історії відома ще одна "кінна" корогва - Тимоша Хмельницького 1653р., описана Павлом Алепським. Суттєво, що обидві - корогви померлих від ран полководців. У другій половині ХVІІ ст. ширше починають використовувати портрет-епітафію, своєрідний живописний пам'ятник, що позначав місце по ховання. Портретовані зображувалися на колінах, в молитовному зверненні до вівтаря як до об'єкту поклоніння, тим самим підкреслювало ся їхнє перебування у постійному контакті з Богом. Ранній час і ренесансний характер виконання, пов'язаний з північноєвропейським впливом, ставить портрет на унікальне місце в українському мистецтві. Винятковою і неповторною особливістю українсько-польського похоронного обряду, а водночас і портретного жанру був натрунний портрет. Він кріпився безпосередньо до торця труни, повторюючи його форму, з боку голови небіжчика, і виконувався переважно на металі - на цинковій, мідній, посрібленій чи срібній блясі. Як в Польщі, так і в Україні поява натрунних портретів відмічається пізніше від епітафій чи корогв: в Україні це 1670 р. Збереглася група портретів із поховань членів Ставропігійського братства у підземеллі Успенської церкви у Львові. Донедавна церква вважалася чи не єдиним місцем Львова, де побутували натрунні портрети, новітні дослідження свідчать, що значна їх кількість була в інших львівських храмах. Аналіз натрунних портретів свідчить, що вони часто створювалися, як не дивно, наперед, за життя людини (портрети подружжя Чайковських). Як і інші типи надгробних зображень, вони могли виконуватися з мертвого обличчя, по па м'яті чи з прижиттєвого портрета. Право на поховання в церкві чи поруч із нею мали лише її благодійники - донатори, тому до вказаних вище назв надгробного портрета вживається узагальнююча назва - донаторські портрети. Донаторським називається також прижиттєвий портрет у складі ікони, переданої в церкву як благодійний дарунок із метою прославити певного святого (до певної міри і себе). Окремий тип ікон становлять "Покрови", в яких функція портретів часто, але не завжди, буває донаторською. ............