Філософія середньовіччя
1. Теоцентризм середньовічної філософії й основні етапи її розвитку
Європейська середньовічна філософія займає великий відрізок часу в історії – V – XIVст. (умовно за точку відліку звичайно приймають Vст. – століття краху Римської імперії та закриття Академії Платона), хоча процес становлення середньовічної філософії охоплює і епоху I – IVст.
Процес утвердження нової культури та парадигми мислення був складним, суперечливим та болісним. Зі свідомості людей витіснялась язичеська політеїстична антична культура і філософія космоцентризму та утверджувалась нова культура, стрижнем якої ставала монотеїстична релігія. У працях перших християнських мислителів – Теофіла, Філона, Іренея, Юстіна та ін. – ми бачимо спроби використання ідей античної грецької і римської філософії для обґрунтування релігійних догматів і ідей. При цьому виникає певна подоба синтезу ряду положень філософії і богослов'я винятково в інтересах богослов'я. Філософія ставить себе на службу релігії, розвивається з врахуванням основних догм християнства, розглядається як галузь знання, що веде до найбільш високого і досконалого знання – теологічного.
Це зумовлене тим, що релігія в ті часи була не просто однією з форм світогляду, а по суті пануючим станом свідомості епохи, формою конкретно-історичного духовного буття тієї епохи. Таким чином, провідною рисою філософії середньовіччя є теоцентризм – теоретична думка концентрується навколо поняття Бога, реальності, що визначає все суще. Філософія намагається осмислити творіння світу Богом, релігійні догми в філософських категоріях, тому точніше було говорити не про філософію як таку, а про теологію (від грецьк. theos – бог, logos – вчення), що представляє собою богословське вчення, яке включає в себе елементи філософії.
У середньовічній філософії, як правило, виділяють такі етапи: апологетика, патристика, схоластика.
Апологетика виникає в період боротьби християнства з язичеським політеїзмом. ЇЇ представники не тільки намагались відстояти право на існування нової релігії, але й теоретичному обґрунтуванню свого віровчення. Серед апологетиків формується дві лінії:
1) латиномовна (західна);
2) грекомовна (східна). Так, наприклад, Філон із Александрії (І ст.) намагався обґрунтувати основні догми християнства на основі платонізму, піфагореїзму, стоїцизму. На відміну від неоплатонізму, що тлумачив абсолют як безособистісне, Філон стверджував особистісне буття Бога, що створив конечний світ і людину. Представник західної лінії Квінтин Тертулліан (ІІ-ІІІ ст.), зберігши точку зору грецької філософії на Логос, зв'язав його з Ісусом і обґрунтував вчення про святу Трійцю, що є принципово важливим для християнської теології.
Слідом за апологетикою виникає патристика, що заклала основи християнської філософії. Назва цього етапу походить від слова "патер" – "отець" (мається на увазі "отець церкви"), він триває з I по VI ст. Основні представники – Василь Великий (ІV ст.), Августин Аврелій (ІV ст.), Григорій Нисський (ІVст.), та ін. Головними проблемами, над якими розмірковували ці мислителі були проблема сутності Бога і його троїстості та відношення віри і розуму, одкровення християн та мудрості язичників.
З античних філософів на "отців церкви" найбільший вплив справили ідеї Платона і неоплатоників, особливо вчення про Єдине. ............