Реферат

На тему

Феноменологічна рецепція духовної кризи у романі Марії Матіос «Майже ніколи не навпаки»

Тетяна Дриженко

(Луганський націанальний університет

імені Тараса Шевченка)

Криза цивілізації, несталість у суспільстві після Першої світової війни стали благодатним ґрунтом для виникнення нової філософської течії – екзистенціалізму, яка на перший план висунула ідею унікальності людського буття. На перший погляд, вона була безперспективною, та у другій половині XX ст. набуває поширення, широкого розголосу у працях Ж.-П.Сартра, М.Гайдеггера, К. Ясперса, А.Камю та інших. Свої світоглядні позиції екзистенціалізму підтверджують художніми творами, наприклад, Ж.-П. Сартр «Нудота», «Мухи», А. Камю «Міф про Сізіфа», «Чума».

Екзистенціалізм як художній і літературний напрям не є монолітом, існує кілька течій, що відрізняються насамперед світоглядними позиціями, з одного боку - це релігійний екзистенціалізм, з іншого, - атеїстичний [2, с. 216]. Ж-П.Сартр зазначає, що «ці види об’єднує те, що існування передує сутності, потрібно виходити із суб’єкту»[7] Екзистенціалістів цікавить конкретна людина зокрема. Головна аксіома вчення полягає в тому, що людина відчуває певну абсурдність у світі, тому вона відчуває незадоволеність, відчуженість, відчай, і тільки свобода дає можливість самовиразитися. Екзистенціалізм керується такими модусами як відчай, страх, нудьга, нудота, порожнеча, абсурд, свобода, тривога, смерть.

Екзистенціалізм перетворився на популярну світову течію. Своє відбиття він знайшов і на українському ґрунті. Ю. Бондаренко відзначає: «Український літературний екзистенціалізм, створений на національному ґрунті, увесь комплекс питань, пов’язаних з існуванням індивідуума, - розв’язує крізь призму двох парадигм – національної та екзистенціальної. Художній статус образів їх національно-патріотичною наповненістю утверджується через їхню співвіднесеність із темою окремої людини, внутрішнього єства, долі й буття у світі особи»[1, с. 64].

Екзистенціальна парадигма простежується, як у творчості письменників XX ст. – В.Домонтович, В.Підмогильний, В.Винниченко, так і в сучасному письменстві, зокрема у творчості буковинської письменниці Марії Матіос. У своїх творах вона приділяє велику увагу особистості, її існуванню у суспільстві. «Я намагаюся розвернути кожну людину так, як розвертають діамант перед прожектором, і з’ясувати, чому людина вчинила, можливо, жорстоко, але справедливо»[5], - говорить письменниця. Вона наголошує, що Людина – це цілий світ, її душа –незвідана глибина.

Прозові тексти Марії Матіос представляють, моделюють, віртуалізують історію, що відбувається з людиною, людьми і подані густими, нерідко запашними шматками соціумного життя [3, с. 66].

Своєрідна модель людського буття представлена у трьох новелах сімейної саги «Майже ніколи не навпаки». У романі змальовано життя трьох гуцульських родин - Чев’юків, Варварчуків та Кейванів, які протягом всього твору взаємодіють. Побудова сюжету нагадує клубок, який то заплутується, то розплутується, тримаючи читачів у напруженні до останньої сторінки. Життя героїв – це суперечливі психологічні феномени.

Багата галерея образів та характерів у романі, але нас цікавить конкретна особистість, тому ми зосередимо нашу увагу на образі Петруні Варварчучки.

Ж..-П.Сартр у праці «Екзистенціаналізм – це гуманізм» зазначає: «Людини тому не піддається визначенню, бо першопочатково нічого собою не являє. ............