Ґенеза поняття делегування повноважень в діяльності правоохоронних органів
Управління є необхідною умовою розвитку суспільства, спільної праці людей для досягнення певних цілей у відповідних сферах і галузях діяльності. Ця діяльність здійснюється людьми — суб’єктами управління й може бути охарактеризована як цілеспрямована сукупність дій, що забезпечують погодження і координацію спільної праці з метою досягнення суспільно значущих цілей та розв’язання поставлених завдань [1, с. 5].
О.В. Кузьменко та Т.О. Гуржій зазначають, що ідеологія функціонування держави на користь людини породжує такий новий елемент їх взаємовідносин, як управлінські послуги — режим виконання обов’язків держави перед громадянами, спрямованих на створення умов, необхідних для забезпечення належної реалізації ними своїх прав і свобод. Саме до таких послуг слід віднести різноманітні дозвільно-ліцензійні дії державних органів за зверненнями фізичних і юридичних осіб. Немає сумнівів, що метою існування дозвільної системи в Україні є створення гарантій для здійснення громадянами своїх конституційних прав (недоторканності особистості, її гідності, майна тощо), забезпечення громадської безпеки і порядку. Саме цією метою окреслюються контури дозвільної системи та відповідного виду адміністративних проваджень.
Аналізуючи наведені вище концепти дозвільного провадження, відповідно до яких останнє віднесено виключно до компетенції публічних органів, зазначимо, що відповідні функції державної влади, згідно з чинним законодавством, делегуються також окремими недержавними структурами. Унаслідок цього встановлена за радянських часів парадигма дозвільного провадження як різновиду виконавчо-розпорядчої діяльності публічних органів зазнає відчутних змін. Так, ст. 143 Конституції України передбачає можливість надання органам місцевого самоврядування деяких повноважень державної виконавчої влади. Керуючись зазначеним конституційним положенням, Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» делегує виконкомам місцевих рад значний обсяг державно-владних повноважень, окремі з яких мають чітко виражений дозвільний характер. Зокрема, до них слід віднести такі: прийняття в експлуатацію розбудованих об’єктів у порядку, встановленому законодавством; розв’язання відповідно до закону питань про проведення зборів, мітингів, маніфестацій і демонстрацій, спортивних, видовищних та інших масових заходів [2, с. 166-167].
Ці концепції делегування повноважень органів виконавчої влади побудовані відповідно до вертикалі адміністративно-правових відносин на принципах взаємного служіння суспільству та державі. Прикладом такої взаємодії може слугувати Закон України «Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону» від 22 червня 2000 року [3].
Відповідно до цього Закону, забезпечення громадського порядку та громадської безпеки в Українській державі — це завдання більшою чи меншою мірою всіх державних і громадських організацій. Однак громадяни України, відповідно до Конституції України, мають право створювати на основі Закону громадські об’єднання для участі в охороні громадського порядку й державного кордону, сприяти органам місцевого самоврядування, правоохоронним органам. ............
