Cтановище дітей та молоді в зарубіжних країнах Міжнародно-правовий захист прав та інтересів дітей та молоді.
    Вперше міжнародну стурбованість положенням дітей було висловлено у 1923 році, коли Рада новоствореної неурядової організації "Міжнародний союз порятунку дітей" ("Save the Children International Union") прийняла декларацію з п'яти пунктів про права дитини, відому як Женевська декларація, яку було схвалено наступного року п'ятою Асамблеєю Ліги Націй. "Прийнята після першої світової війни Лігою націй, завдяки зусиллям першопрохідника в області прав дитей Еглантина Джебба, ця декларація відзначає початок міжнародного руху за права дитини і є також першим міжнародним затвердженням права на харчування. В Декларація зазначається, що дитині мають бути надані засоби, необхідні для його нормального фізичного та розвитку, і зазначається, що голодна дитина має бути нагодована" [2;20].
    У 1948 році Генеральна Асамблея Організації Об'єднаних Націй ухвалила дещо розширену версію того тексту і пішла далі, прийнявши 1959 року нову Декларацію прав дитини, яка містила десять основних принципів добробуту і захисту дитини. У принципі 4 цієї Декларації, зокрема, наголошується, що дитині повинно належати право на здорове зростання й розвиток, а також право на належне харчування, житло, розваги, та медичне обслуговування.
    Крім того, на забезпечення захисту прав молоді та дітей спрямовані такі міжнародно-правові документи, як Правила для здійснення правосуддя щодо молоді (1985), Правила ООН щодо захисту неповнолітніх, позбавлених волі (1985), Всесвітня декларація про забезпечення виживання, захисту та розвитку дітей (1990) та деякі інші.
    На мою думку, центральне місце серед цих документів посідає Конвенція про права дитини, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1989 року і ратифікована Верховною Радою Української РСР 27 лютого 1991 року. Цей найбільш широко ратифікований документ встановлює в якості міжнародного закону всі права для забезпечення виживання, розвитку і захисту дітей.
    Стаття 3 даної Конвенції передбачає:
    "1. В усіх діях по відношенню до дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяєтьмся найліпшому забезпеченню інтересів дитини.
    2. Держави-учасники зобовязуються забезпечити дитині такі захист і піклування, які необхідні для його добробуту, беручи до уваги права та обов'язки його батьків, опікунів або інших осіб, які несуть за неї відповідальність за законом, і з цією метою вживають усі відповідні законодавчі і адміністративні заходи.
    Держави-учасники забезпечують, щоби установи, служби і органи, які відповідають за піклування про дітей або їхній захист, відповідали нормам, встановленим компетентними органами, зокрема, в області безпеки і охорони здоров'я та з точки зору чисельності і придатності їхнього персоналу, а також компетентного нагляду"[1;5].
    Як зазначається у статті 6 Конвенції, "держави-учасники визнають, що кожна дитина має невід'ємне право на життя. Держави-учасники забезпечують у максимально можливій мірі виживання і здоровий розвиток дитини"[1;6].
    Важливим положенням Конвенції є стаття 8, у відповідності до якої держаіви-учасники поважають право дитини на збереження своєї індивідуальності, включаючи громадянство, ім'я і сімейні зв'язки, як передбачається законом, не припускаючи протизаконного втручання" [1; 7].
    Як зазначено у статті 9, "держави-учасники забезпечують, щоби дитина не розлучалася зі своїми батьками всупереч їхньому бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи, згідно судовому рішенню, визначають у відповідності до застосованого закону і процедур, що таке розлучення необхідно в найліпших інтересах дитини" [1;7].
    Стаття 24 зобов'язує держави-члени визнати право дитини на користування найбільш досконалими послугами систем охорони здоров'я володіння найвищим досяжним рівнем здоров'я. ............